Авторский блог
Аватар пользователя Олесь Вахній

Погань галичанська

Про паразитуючих на патріотизмі

21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілимвнаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VIазартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

- Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

-От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

– Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

P.S.Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

Доборолась Україна. До самого краю.

Олесь Вахній

Популярное в Сети
Loading...